Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Судами розглядалась справа за позовом особи про визнання трудового договору та наказу недійсними, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди.
Позивач зазначав, що трудовий договір, укладений з ним, є недійсними в частині строку дії, оскільки по закінченні строку попереднього трудового договору з позивачем протягом двох місяців не було укладено нового трудового договору, а тому він вважається продовженим на невизначений строк. Проте з ним був переоформлений строковий трудовий договір, що суперечить Указу Президії Верховної Ради СРСР №311-09 від 24.09.1974. В обґрунтування недійсності зазначеного трудового договору також посилався на ст. 231 ЦК України, якою встановлено, що правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним.
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову, оскільки позивач власноруч написав заяву про призначення його на посаду доцента кафедри за строковим трудовим договором, що свідчить про те, що позивач сам виявив бажання укласти саме строковий трудовий договір. Крім того, суд звернув увагу на те, що трудовий договір не є правочином у розумінні статті 202 ЦК України, на нього не поширюються передбачені нормами статей 203, 215 цього Кодексу загальні вимоги щодо чинності правочину та він не може бути визнаний недійсним із передбачених ЦК України підстав.
Апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції та прийняв нове рішення про відмову у позові з підстав пропуску строку звернення до суду. Судова колегія звернула увагу на те, що позивачу було достовірно відомо про існуючі між ним та відповідачем правовідносини і укладені договори, в тому числі і укладення оскаржуваного строкового трудового договору, дія якого закінчилась 14.10.2012, у зв’язку з чим було видано наказ про звільнення з роботи, однак із позовною заявою позивач звернувся в суд лише у липні 2015 року, чим було порушено вимоги ст. 233 КЗпП України щодо строку звернення до суду.
Суд не визнав поважною причиною пропуску строку звернення до суду посилання позивача на ту обставину, що про існування Указу Президії Верховної Ради СРСР від 24.09.1974 року №311-09 «Про умови праці тимчасових робітників та службовців» йому стало відомо лише при перегляді справи за нововиявленими обставинами у липні 2015 року, оскільки позивач, маючи намір захистити свої права, не був позбавлений можливості ознайомитись з діючим законодавством.
Також суд апеляційної інстанції звернув увагу на пункт 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.1992 року «Про практику розгляду судами трудових спорів», яким передбачено, що встановлені статтями 228, 233 КЗпП строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов'язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк. Передбачений ст. 233 КЗпП місячний строк поширюється на всі випадки звільнення незалежно від підстав припинення трудового договору.
ВССУ залишив рішення апеляційного суду в силі та відхилив доводи касаційної скарги позивача стосовно застосування позовної давності лише за заявою сторони (ухвала від 19.07.2017 у справі № 127/17370/15-ц).
_03_03.png)
