Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Судами розглядався цивільний спір за позовом особи до виробничо-комерційного товариства про визнання незаконним розірвання в односторонньому порядку договору та відшкодування майнової шкоди.
Позивач вказував, що наприкінці 90-х років для власних потреб він придбав металевий гаражний бокс на автомобільній стоянці виробничо-комерційного товариства. Між сторонами по справі був укладений безстроковий договір на обслуговування гаража.
У 2012 році відповідач в односторонньому порядку відмовився від виконання своїх обов'язків згідно з договором та направив лист з вимогою звільнити гараж.
Позивач надав відповідь, що погоджується на припинення договору і знесення гаражного боксу виключно за умови попередньої компенсації його вартості.
Відповідач демонтував гаражний бокс позивача без компенсації його вартості, чим, на думку позивача, завдав йому матеріальної шкоди.
Суди трьох судових інстанцій відмовили у задоволенні позову особи.
Відмовляючи у задоволенні позову, суди виходили з того, що підстави для стягнення з відповідача на користь позивача грошової компенсації за знесений гараж та визнання незаконним розірвання в односторонньому порядку договору на обслуговування гаража відсутні, оскільки гараж не є власністю позивача в розумінні статті 331 ЦК України, з огляду на відсутність реєстрації права власності на спірне майно, а є самочинно збудованою спорудою.
Верховний Суд України дійшов висновку про порушення судами норм матеріального права, оскільки суди застосували до спірних правовідносин положення ЦК України 2004 року, чим порушили принцип дії закону в часі.
ВСУ зазначив, що відповідно до статті 13 Закону України «Про власність», який втратив чинність у зв’язку з прийняттям ЦК України 2004 року, об'єктами права приватної власності є жилі будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення.
Згідно зі статтею 128 Цивільного кодексу Української РСР право власності (право оперативного управління) у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. Передачею визнається вручення речей набувачеві.
ВСУ зауважив, що, вирішуючи спори, що випливають з правовідносин, які виникли до набрання чинності ЦК України та тривають до цього часу, суди, вирішуючи питання про набуття права власності на майно, відповідно до положень статті 5 цього Кодексу повинні виходити з положень законодавства, яке діяло на час виникнення правовідносин, повинні встановити час та підстави виникнення права власності, з’ясувати чи відноситься майно до нерухомих речей та чи підлягає воно реєстрації відповідно до законодавства, яке діяло на той час та на момент виникнення спору.
При цьому, встановлюючи правовий статус майна, суди насамперед повинні встановити відповідно до статей 181, 188 ЦК України вид цього майна (нерухоме майно, рухоме майно, зокрема гараж, будівельні матеріали, складна річ тощо).
Оскільки суди не встановили належність майна відповідно до діючого на час виникнення правовідносин законодавства, з урахуванням виду майна, не з’ясували чи була спричинена позивачу шкода у зв’язку з демонтажем металевого гаража, ВСУ скасував рішення і направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції (постанова від 24.05.2017 у справі № 6-888цс16).
_03_03.png)
